33 дні пекла. Ексголкіпер Динамо та Дніпра про війну на передовій і поранення. ВІДЕО

Герой.

Ексголкіпер Динамо, Дніпра, Вереса, а також колишній президент ПФЛ Святослав Сирота, який постраждав внаслідок артобстрілу на передовій, в інтерв'ю журналісту ПРОФУТБОЛ Digital Володимиру Звєрову розповів, як отримав своє поранення. Зокрема, колишній воротар поділився, як опинився на передовій та що пережив за цей час: 

– Ваш перший день. Яке це число?

– Чесно, навіть не пам’ятаю. Можна вирахувати. Все так воно було. В цілому на передку ми були майже 2 місяці. А на "нулі" самому 33 дні.

– Що таке "нуль"? І які у вас були емоції, коли ви туди потрапили?

– Коли приїхали, сказали, щоб я на мінометному розрахунку був. І коли нас готували – там було кілька розрахунків, куди ми могли поїхати… Ходили, щось робили. І тут нам сказали – 5 хвилин готовність і їдемо. Навіть не питали куди, бо зрозуміло було куди. Ми швидко зібралися, приїхали. Це з обіду було. Подивилися, познайомилися, пообідали, пішли на позицію, де повинні були працювати і там визначили, що робити. Перший день він такий був, ознайомчий. Другий день – повноцінний, дуже яскравий. Якщо можна так сказати. Ми вже укриття швиденько зробили. А вранці, коли пішли снідати на кухні, почав танчик працювати, десь ударів 15…

– По вашій точці?

– Там, де ми були, скажімо так… Тут, звичайно, ми прозріли. Безумовно, спочатку було дуже страшно, тому що одна справа, якщо десь він там стріляє. Інша справа, коли влучає… Це неможливо описати. Ми потім звикли. Того ж дня увечері нашу позицію обстріляли і спалили те, що ми готували… Ми такі теж прозріли.

Фото Facebook Святослав Сирота

– Де ця позиція була? Володимир Шаран казав, що ви були під Лисичанськом?

– Попасна. Ой, не Попасна. Я вже заплутався… Це наш один фланг був… Ну, оця дуга, яка від Попасної. Попасна - це один фланг. А ми – інший, Золоте. Чому кажу Попасна, бо від нас брали хлопців на Попасну, Орєхово. Ну, оця дуга… 

– Ви колишній футболіст, функціонер. Який у вас був військовий досвід до 24-го числа?

– Ніякого. 

– Взагалі?

– Взагалі! Я не служив ніколи. Грав у футбол, в армії не був, не служив. Війна застала нас з родиною у Горенці під Києвом, ми там живемо. У Києві у нас нічого не було. Коли почали Гостомель обстрілювати, повз нас усе літало. Ще масштабів ніхто не розумів, але було страшно. А потім же була пошкоджена електромережа. У нас зник зв'язок. І нічого не працювало. Вода була. І ми оце сиділи тут. А коли поменшали обстріли, 27 чи 28 лютого, ми зарядили телефони. Було 3 родини, всі хотіли в Київ. Куди бігти - ніхто не знав. З чоловіків був тільки я. Спочатку ніч у Стрийському районі переночували, а потім у Дрогобичі. Поселилися там і я пішов зареєстрував усіх у міськраді. Записався у терборону. Потім мені звідти дзвонили. Кажуть, ви нам потрібні. А я кажу, я вже все, до побачення. Я пішов у військкомат. 2-го березня мене записали, 3-го оформили і я вже був у частині. 12-го виїхали до Лисичанська.

– Ви знали куди їдете?

– Вже коли їхав – так. Коли в частину потрапив, не знав. Всі знали, в принципі. Просто я не місцевий і не знав місця дислокації. Уже коли потрапив, попав потім, то зрозумів, шо іншого вже немає.

– Ви казали, що без бойового досвіду, без служіння в армії. Ви думали, що Вас одразу можуть кинути на передок?

– На той час там було 70% непідготовлених… Ми всі добровольці, які самі прийшли і не чекали повістки. Не ховалися. В моєму розрахунку 5 людей, і з них тільки двоє служили в армії. Один хлопець із Полтавської області працював і жив у Польщі багато років. І коли почалася війна, він міг залишитися у Польщі. Він все покинув і приїхав, хоча теж не служив. Отримав важке поранення, три операції зробили. В той же час, як я отримав… Приїхали на місце дислокації, ознайомилися, отримали зброю, навчалися. Потім приїхали до Лисичанська – там вивчали міномети. Кожен день вивчали. Це не так і важко.  Навчилися швидко, дякуючи командиру нашого розрахунку. У нашого командира бізнес свій у Харкові був – вже немає, розбомбили. І він щодня казав - що тут сидіти, пішли робити. І ми ходили, працювали, навчалися.

– Розкажіть про ваш день. Чого ви навчалися і чого ви навчилися 

Ходили, брали міномети, бігали – розбирали і збирали. Імітували відходи, підходи, укриття, збирання міномета, перенесення, наведення. Все це робили цілий день із паузами. Ходили, брали міномети, бігали – розбирали і збирали. Імітували відходи, підходи, укриття.

– У вас в руках був міномет?

– У коробці. Розібрали, зібрали, пішли вперед. Так тренувалися. Спочатку ставилися так… А потім зрозуміли, шо від того як вправно і чітко будемо це робити, це може врятувати життя. Це може врятувати, а може і не врятувати. Але більше шансів, що врятує. Тому і працювали. Хочу висловити ще раз велику вдячність командиру, що він доніс до нас, що це дуже важливо. І ми це робили. Це така підготовка. По-різному було. Я не можу навіть сказати вам, чи це є військова таємниця.. Коли питають про якісь яскраві моменти.. Коли з автоматами бігають – це більше ССО (сили спеціальних операцій) або штурмові бригади. А в нас є рубіж, на якому ми знаходимося. Розрахунки, піхота, а далі ми. Потім уже зміни були. У нас є наша позиція – треба просто утримувати. Таке щоб ото вони бігли, як у фільмах з криками: "УРААА!", такого немає

– Це уже не та війна?

– Так. Зараз весь час просто артою і танками херачать. І все. Треба після цього бути уважними – після цього вони можуть тихенько йти. Спочатку вони ж не знають, де наші позиції знаходяться. Літають дрони, намагаються виявити вогневі точки, накрити їх і пройти через ці точки потім. Як я розумію.   Дрони літали постійно. Весь час і всюди, де ми були. В одній із точок ми почали збивати йому, намагалися збити. І одразу тут же прилетіло. Одразу нас накрило. Після цього нам сказали бути тільки на позиціях. Якщо бачите, що дрон висить, якщо маєте змогу збивати його – збивайте. Якщо ні – навіть не показуйте де позиція. Є такі дрони, що ми навіть їх і не чули. А є такі, які чуєш. Зараз, коли зазеленіло і почали бджоли літати – вже було дежавю. Здається що джмелі – то дрони! А ні, то джмелі. А коли було холодно і без зелені, то гудить дуже чутно! Треба просто сховатися і не показувати, де позиція. Якщо він бачить, що є скупчення людей і командний пункт, то чекай прильоту.

– Було таке, що згадували у окопах футбольну кар’єру?

– Ні, такого не було. Там зв’язку не було. Мене там питали… чи дивився я ігри… Нічого я не дивився. Бувало таке, що зв’язку 5-7 днів не бувало. А коли з’являється, то тільки подзвонити… 

– У 2022 році 5-7 днів без зв’язку… 

– Ну так, важко. Коли не було зв’язку 7 днів, я зателефонував дружині, вона навіть розмовляти не змогла – просто плакала. Ну, я її розумію. Я щоразу казав, і зараз кажу всім – якщо ваші рідні там десь на передку, нема зв’язку, – це не значить, що вони загинули, чи щось трапилося – просто немає зв’язку! У багатьох місцях нема його – десь глушать, десь перебито, десь нема живлення, а на акумуляторах соти розряджаються. Тому, якщо вам не подзвонили і не розказали якусь сумну новину – просто чекайте. Я розумію, що це дуже тяжко, що нерви, сльози, горе, але поки не подзвонили не сказали, вони ще живі десь. Може в полоні…

– Ви приїхали на нуль, провели там багато часу. Що найстрашніше згадується з того часу?

– Я не можу сказати, що особливо щось згадується…З одного боку, дні майже всі однакові. А з іншого – вони всі різні… Я можу виділити навіть не те, коли мені прилетіло, а коли був прорив ворожої ДРГ. Всі пішли на позиції, бо не знали, де вони можуть знаходитися. Все було новим для нас. Гелікоптери почали літати, фігачити, і танки почали фігачити. Лежиш і думаєш – прилетить, чи не прилетить? Коли в окопі, чи бліндажі – ти захищений більш-менш. А коли просто лежиш на такому насипі, зверху тебе все видно. Дрон завис і ти розумієш, що він десь над тобою. А інший думає, що дрон над ним. І потім прилітає. Я не можу сказати, що якийсь десь особливий. Кожен день сюрпризи давав.

– Ви бачили смерть? 

– Бачив.

– Близько?

– Майже на руках… Не хотів би про це… Це не дуже хороші спогади. Треба хлопцям, які їдуть туди, розуміти, що вони мають бути готові до всього. Це дуже важко, звичайно… Нічого гарного в цьому немає.

– Ви були на нулі більше місяця…

– Є люди, які довше були. Контрактники – по кілька місяців. Якби не ця міна... Я навіть не знаю, що це було, напевно, і зараз би ми ще там були.

– Ви говорите про день, коли Ви отримали поранення…

– Так. Я був у бліндажі, і раптом побачив спалах – щось прилетіло. Там і танк стріляв, і міномет. Спалах відбувся і одразу все, одразу вуха заклало. Зразу як у заповільненому фільмі. Хопа – і поплив… І спілкування таке, наче плаваєш, і почуваєшся як п’яний. Дійшов, упав, ліг і піднятися уже не зміг… 

– Хто був біля вас? 

– На ту мить я один був. Тому я в бліндажі був, а інші були у вогневій точці. Ми там змінюємося. Тобто, інші знаходяться там і повідомляють про ситуацію. Прямо в бліндаж прилетіло.

– Ви знаєте з чого прилетіло?

– Я так і не зрозумів. То ж був не перший постріл. Там і танк працював, і міномети. Чи те, чи те – не знаю. Спалах був…

– Ви отримали удар такий… Як ви знали куди йти? 

– Ніяк. Я на місці був. Пішов, а там поранення боєць отримав. Я пішов, забрав ці броніки. Повідомив командиру, що у нас таке. Прийшли хлопці на допомогу. Хлопці змінилися, і ми з командиром нашим пішли до місця перебування.

– І далі вас доправили у лікарню?

– Та ні, в той день евакуації не було. Тобто там одразу після бою нашого пораненого забрали. А наступний день там вже були бої… Я участі вже не брав. Бо я реально не міг нічого робити. Навіть сісти.. І була дуже важка ситуація. Нас потім увечері вивезли – машин не було, на БТР вивезли поранених. Хлопець, який вивозив – дійсно герой, бо там і бій йшов, і обстріли. Одна справа виїжджати на автомобілі. Авто менша ціль.

– Маєте на увазі цивільний автомобіль?

– Цивільний, чи навіть військовий. Важливо, що маленький. А коли їде БТР – це 100% ціль. Просто хлопець подивився, що треба поранених відвозити – взяв і поїхав. Він дійсно герой – під обстрілами віз нас. 

– Скільки було вас поранених?

– Я не думаю, що це зараз можна казати.

– Цю війну часто називають війною технологій. Тобто не війна один на одного, а війна точної зброї, артилерії, дронів…Ви згодні з цим?

– Так, згоден. Ми навіть спілкувалися з хлопцями. Я кажу, що як буде наступна війна… А десь у світі вона буде. Такого не буває, це було б дуже гарно, якби всі жили у мирі і не було війн. Я кажу, що наступна війна буде без людей. Тисячі дронів налетіли.. і все. І люди не потрібні. Це зараз мало дронів. Колись же і планшетів було мало, а потім різко з’явилися. Сьогодні дрон – найбільш технологічна штука. Полетів, подивилися, запустили – і все. Думаю, що у майбутньому може так бути. А то, що росія гатить з усього – вони бачать, що по іншому не можуть. Що є – з усього гатять. Воно не закінчується! Велика така країна – по розміру, не по статусу. Я так розумію, що там дуже багато зброї. Ну, кажуть, що вже не дуже багато… росія це навіть не держава, не країна, а набір підкорених народів.

Хочу сказати, що багато росіян мені писали у приватних повідомленнях, що вони проти війни. Я розумію, і в жодному разі не хочу виправдати їхню країну.

– Як взагалі проходить ваша реабілітація?

– Капають крапельниці, провели обстеження. Перші 5 днів були дуже складні. Зараз краще, але напади час від часу трапляються. Перші дні взагалі ходити не міг… Голова так боліла, що думав кінчуся. Кажуть, що дуже багато блював перші 4 дні.

– А ви не пам’ятаєте?

– Ну так… Воно все в тумані було перші дні… Ідеш собі, а потім починаєш потихеньку… Я не молодий, 51рік – на тлі цього повилазило все, що можна – навіть те, про що я не знав. Лікують… П’ю жмені таблеток. Мені лікарі забороняють ходити – а я, так, крадькома. Зараз дзвонила дружина. Сказала, що мене шукає лікар. 

 Читайте також: Хороша і погана новини для збірної України! Яка ситуація із травмами перед Шотландією?