Відчуваєте себе хорватами? Не обманюйте себе

Автор Олександр Золотогорський

Це було 20 років тому. Хорватія вийшла до півфіналу Чемпіонату світу. Програла французам і виграла бронзу. Золоте покоління: Шукер, Бобан, Просінечки, Ярні…

Та збірна і той тріумф вражали. Як така маленька країна забралася так високо? Дуже хотілося бути на місці хорватів! Найпопулярніше питання, яке крутилося в голові: що краще – сильна збірна, чи сильні клуби? Яка модель нам підходить більше? Юнацький максималізм готував відповідь: у нас мають бути і сильні клуби, і сильна збірна. І ми вже до цього близькі.

Ох, як же іноді хочеться себе обманювати – насправді тоді у нас просто був один сильний клуб і збірна, що на ньому базувалася. Не хорватська модель, не хорватська…

Минуло 20 років. І ми знову відчуваємо себе хорватами. Це так круто – потішитися разом із ними. Вони грали у фіналі чемпіонату СВІТУ – неймовірно! Брати, друзі, «ми всі трохи картаті».

Іноді здається, що знаходити, за кого вболівати – український національний спорт. Ні, Hvala Hrvatska і Слава Україні, однозначно! Дякуємо, що вибили ворогів і показали казку.

Чи не казку? Чотиримільйонна країна за 20 років виховала нове золоте покоління. А що за цей час зробили ми? І якби ж то був тільки футбол…

Чотиримільйонна країна за 27 років свого існування вигравала:

– Олімпійське срібло, бронзу чемпіонату світу і дві бронзи чемпіонату Європи в баскетболі.

– Два олімпійські золота, одну бронзу і безліч інших медалей в гандболі.

– Два олімпійські золота і срібло, а також два світові чемпіонства і купу медалей у ватерполо.

І це я тільки про чоловічий спорт! Про спорт командний, де для успіху потрібна масовість, система, стабільність…

Що за цей час виграли МИ? Що на національному рівні виграла 45-мільйонна країна? ЩО?

Ще відчуваєте себе хорватами? Але так хотілося би, правда? Бути на їхньому місці, але не серед картатих, а синьо-жовтих прапорів?

Кажуть, спорт – здоров’я нації. Занадто пафосно, але загалом – правильно. Причому як в прямому сенсі, так і переносному. Ніщо інше так не виховає патріотизм і не сприятиме національному єднанню.

Національні перемоги в спорті – надзвичайно важливі для країни. Вони показують її успішність. Люди бачать взірець. Люди пишаються своєю країною і знають: самі зможуть досягти найбільших висот. Не всупереч, а завдяки. А взірець зазвичай дійсно є взірцем. Подивіться на цю величну фотографію: Врсалько і Прапор. Яка ніжність, повага, любов… Чи можете ви уявити собі українського збірника з українським прапором на місці Врсалько? Багато? А якщо цей великий рекордсмен у вашій уяві потім «уєдєт жить в Пітєр»…

Домагой може дружити з Йованом і запалювати в ресторані Белград. Але чи можете ви собі уявити, щоб Златко проконсультував Младена, як грати проти умовної збірної Коста-Рики?! І чи довго працював би Златко, якби це вийшло у пресу?

Ми любимо флеш-моби, картаті футболки, єврокубки і легко можемо з колоди, де був Верес, витягнути Львів. Ми круті, винахідливі і дуже любимо радіти чужому щастю.

Хорватія, Ісландія, Словенія (а це вже двомільйонна країна, яка виграла ЄвроБаскет)…

Поля, майданчики, масовість, система… Рецепти прості. Загадок нема. Все відкрито. Та чи є сили і завзяття, щоби скористатися їхнім прикладом? Чи є бажання? Чи воно взагалі тут комусь потрібно?

Легше обманювати себе. Жити ілюзіями про «сильні клуби – сильна збірна». Існувати не по коштах, обіцяти виплачувати чужі борги, будувати повітряні плани і  стригти траву на заводах. Якось воно буде. Колись і ми щось виграємо. Десь. Напевно. Може років за двадцять…