Гаррі Кейн: Арсенал відмовився від мене? Це найкраще, що сталося зі мною

Тоді я грав за дитячу  команду Арсенала.  Мені було вісім, і одного дня ми з батьком гуляли парком. Він поклав руку мені на плече та сказав: «Гаррі, Арсенал відмовився від тебе».

Я дійсно не можу  згадати те, що відчував у той момент. Чесно кажучи, я навіть не думаю, що я дійсно знав, що це означає. Я був надто молодий.

Але я пам’ятаю, як відреагував мій батько. Він мене не критикував. Він не критикував Арсенал. Навіть зовсім не турбувався. Він просто сказав: «Не хвилюйся, Гаррі. Ми будемо працювати важче – і продовжимо, знайдемо ще один клуб, добре?»

Після Арсенала я почав тренуватися та грати за місцеву команду. Потім мене побачив скаут Вотфорда і запросив мене на перегляд.  Саме після матчу за Вотфорд проти Тоттенгема, я отримав можливість приєднатися до академії Шпор.

Коли ми вперше грали проти Арсенала, та всі інші рази також – я відчуваю той дотик до плеча. Це смішно, мені було всього вісім, коли вони відмовились від мене, але кожного разу, коли ми граємо проти Арсеналу, я думаю: «Гаразд, побачимо, хто правий».

Дивлячись в минуле, можу сказати, що ця відмова Арсенала – це найкраще, що зі мною сталося. Це дало мені те, чого не було раніше.

Я дуже радий досягти позначки – 100 голів у АПЛ. Коли Тоттенгем відправив мене в оренду на два роки, я постійно питав у самого себе, чи буде в мене можливість забити хоча б один гол в АПЛ. Я багато що зрозумів за ці роки.

Досвід у Міллволлі дав зрозуміти, що я більше не дитина.  Це було важливим уроком для мене. Ми залишилися. Це поєднало мене з фанами Міллволла. Я люблю їх, навіть коли вони трохи божеволіють.

Мені здавалося, що я зробив достатньо, щоб Шпори повернули мене наступного сезону. Але вони знову віддали мене в оренду, тоді почалися справді тяжкі часи. Важко було у Лестері, вони тоді ще грали в Чемпіоншипі. Пам’ятаю, що я постійно сидів у себе в квартирі і міркував: якщо я не можу грати за Лестер у Чемпіоншипі, як я гратиму за Тоттенгем в АПЛ?

Вперше в кар’єрі мене охопили сумніви. Сумнів – це страшна річ. Того вечора в мене була гаряча дискусія. Я сказав батьку, що хочу піти. Але він наполіг: «Продовжуй працювати над собою, і все буде добре».

Одного дня я натрапив на документальний фільм про Тома Бреді. Виявляється, він був лише 199-м у списку на драфт в НФЛ. Уявіть. Це просто підірвало мій мозок. Навіть коли він навчався у коледжі, тренери завжди намагалися замінити його іншими гравцями. У фільмі є момент, де Бреді стоїть перед зважуванням. Він зняв свою сорочку… мені стало так смішно.  Він схожий на звичайного хлопця. Він нагадав мені самого себе. Люди постійно казали, що я не схожий на форварда. Саме цей фільм дуже вплинув на мене.

Він мене надихнув. Бреді не зупинявся і постійно працював над собою, здавалося, що він одержимий цим. Це так схоже на мене.  Того дня я сидів на своєму дивані у Лестері і зрозумів: я зроблю це! Я працюватиму важче, шанс обов’язково з’явиться, і я його спіймаю.

За декілька тижнів ми грали з Міллволлом, моєю колишньою командою. Мені протистояв один великий захисник. Він був позаду мене під час ауту і сказав: «О, Гаррі, я ніколи ще не отримував жовтих карток. Я хочу це зробити сьогодні».

Він намагався мене залякати. Ігрова ситуація: ми удвох стрибаємо і намагаємося виграти боротьбу за м’яч.  І я випадково даю ліктем йому в ребро. Він падає на землю, а я переступаю через нього, нічого не сказавши. Це був мій метод довести всім, що я не дам із себе знущатися.

Наступного сезону я повернувся до Тоттенгема і поспілкувався з Андре Віллаш-Боашем, котрий тоді тренував Шпор. Він хотів, щоб я знову пішов в оренду. Мною цікавилися гарні команди, але не про це я мріяв. Моя мрія була не в тому, щоб грати у Прем’єр-Лізі. Я хотів грати у Прем’єр –Лізі саме за Тоттенгем.

І я чесно йому сказав, що не хочу йти.

Я доведу вам, що повинен грати саме тут. Ви можете кожної п’ятниці говорити, що я цього не заслуговую, що я не гратиму. Але я не піду.

Так воно і сталося. Він залишив мене і дозволив тренуватися з головною командою. Це додало мені впевненості. Я завжди відчував, що в мене є талант. Я бачив свою дитячу мрію, і вона була прямо переді мною. Я чекав, що хтось дасть мені змогу до неї доторкнутися. Але життя ніколи не дасть цього. Ти повинен сам все взяти.

Я тренувався до сьомого поту, але не отримував нагоди зіграти. Потім Боаша прибрали, і тренером став Тім Шервуд. Він взяв відповідальність на себе і дав мені шанс. Інше, як кажуть, історія. Я забив тричі у перших трьох матчах. Це було щось неймовірне. Особливо, коли я забив уперше на Вайт Харт Лейн. Але все, що було до цього першого гола – це зробило мене тим, ким я є.

Коли прийшов Почеттіно – все змінилось. Не лише для мене, а й для команди. Ніхто не вплинув на мене більше, аніж  Маурісіо. Він не тільки  приніс фантастичну філософію, він також об’єднав нас. У нього самого була яскрава кар’єра, але він майже ніколи не говорить про це. Один із найяскравіших спогадів у футболі, коли я зробив хет-трик кілька сезонів тому. Він подзвонив мені. Ми з ним були близькі, але я не був впевнений, що настільки. Я відчиняю двері – а там він сидить за столом із великим келихом червоного вина. Ймовірно, з гарним Мальбеком. Він посміхнувся і сказав: «Ходи сюди, зробимо фото».

Я уявив захисників у червоній формі Арсенала. І по моїй шкірі побігли мурашки. Ми чекали початку матчу в тунелі. Минуло 12 років. Побачимо, хто правий, а хто помилився. Того вечора я забив двічі. А переможний гол на 86-хвилині  був чимось, про що я не міг навіть мріяти. Це був, напевно, найкращий гол головою, який я будь-коли забивав. Коли м’яч опинився у сітці, мене охопив неймовірний азарт. За матеріалами The Players Tribune