Ліміт на легіонерів під загрозою? Динамо озвучило свою позицію

Київське Динамо офіційно висловилося щодо дискусії навколо можливих змін ліміту на легіонерів в українській Прем'єр-лізі. Генеральний директор клубу Дмитро Бріф заявив, що «біло-сині» не виступають за посилення обмежень для іноземних футболістів, а лише підтримують збереження чинного регламенту, наголошуючи на його важливості для розвитку українських гравців, клубних академій та національного футболу в умовах війни.

ФК Динамо Київ

Останніми днями топ-темою в українському футболі стала дискусія щодо можливих змін до Регламенту Української Прем’єр-ліги, які стосуються ліміту на легіонерів.

Сам факт такої дискусії є абсолютно нормальним. Футбол розвивається, змінюються обставини, виникають нові виклики, тому будь-які правила приречені на те, аби бути предметом професійного обговорення.

Утім, суперечки навколо ліміту дедалі більше виходять за межі суто спортивної доцільності. Ми чуємо твердження, що чинна квота на іноземців нібито суперечить праву Європейського Союзу, що вона, мовляв, є незаконною уже майже двадцять років і український футбол мав би давно від неї відмовитися.

Саме тому вважаю за необхідне пояснити позицію футбольного клубу «Динамо» Київ.

Ми не пропонуємо новий ліміт

Насамперед хочу розвіяти головний міф.

«Динамо» не пропонує запроваджувати нові обмеження. Ми не закликаємо зменшувати кількість легіонерів і не виступаємо проти іноземних футболістів.

Ми пропонуємо лише одне — зберегти чинний регламент, який багато років успішно діє в українському футболі.

Сьогодні клуб має право одночасно використовувати на полі сімох легіонерів. Тобто більшість футболістів стартового складу можуть бути іноземцями. Тому будь-які твердження про закритий чемпіонат або дискримінацію легіонерів просто не відповідають дійсності.

Саме за цими правилами українські клуби виступали в єврокубках, здійснювали трансфери, розвивали академії та виховували покоління футболістів, які сьогодні успішно грають у найсильніших національних лігах.

Достатньо згадати Іллю Забарного, Віталія Миколенка, Андрія Ярмоленка, Віктора Циганкова, Владислава Ваната, Олександра Зінченка, Артема Довбика, Анатолія Трубіна, Михайла Мудрика, Георгія Судакова та багатьох інших.

Усі вони виросли саме в системі, де українські клуби були зацікавлені довіряти власним вихованцям.

Тому виникає закономірне питання.

Якщо ця модель десятиліттями приносила результат, допомагала клубам виховувати футболістів міжнародного рівня та заробляти значні кошти на трансферах, що саме перестало працювати сьогодні?

Чому саме зараз не можна змінювати правила

На мою думку, саме зараз найменше підстав для того, щоб змінювати футбольний закон.

Повномасштабна війна поставила український футбол у безпрецедентні умови.

Тисячі українських дітей змушені були залишити країну. FIFA справедливо дозволила їм продовжити футбольний розвиток у клубах інших держав.

Однак це створило й серйозний виклик.

Значна кількість найталановитіших українських дітей сьогодні захищають кольори академій європейських клубів. Частина з них уже кілька років проживає за кордоном. З часом багато хто отримає громадянство інших держав і потенційно зможе представляти вже не збірну України.

Для українського футболу це не теоретичний ризик, а сумна реальність.

У «Динамо», як і в багатьох інших клубах, відчули це ще у 2022 році. Велику кількість наших вихованців було евакуйовано за кордон. Частину вдалося повернути. Частину — ні. Аналогічна ситуація склалася й у багатьох інших українських клубах.

Тож сьогодні український футбол повинен робити все можливе, щоб талановиті діти бачили своє майбутнє саме в Україні. Щоб розуміли: повернувшись додому, вони отримають шанс заграти в УПЛ.

Саме в цьому полягає одна з функцій чинного ліміту.

Він не гарантує українському футболісту місце в основному складі. Він не відміняє конкуренцію. Він лише стимулює клуби системно працювати зі своїми академіями та надавати шанс власним вихованцям.

Нам часто кажуть: «Не бійтеся конкуренції». Але питання зовсім не в цьому. Конкуренція необхідна будь-якому професійному спортсмену. Проблема в іншому. Легіонера можна запросити практично з будь-якої країни світу. Запросити футболіста для збірної України – неможливо. Його потрібно виховати. Й саме українські клуби несуть за це відповідальність.

Чи справді чинний ліміт суперечить європейському праву?

Останнім часом складається враження, що існує одне судове рішення, яке вже давно поставило крапку в цій дискусії. Насправді це не так.

По-перше, варто зрозуміти, що саме регулює чинний ліміт. Він не забороняє клубам укладати трудові договори з іноземними футболістами, не обмежує їхню реєстрацію та не позбавляє права виступати за клуб. Він лише визначає максимальну кількість легіонерів, які можуть одночасно перебувати на полі під час матчу. Причому це обмеження є доволі помірним — сім із одинадцяти футболістів можуть бути іноземцями.

По-друге, у публічній дискусії часто посилаються лише на рішення Суду Європейського Союзу в справі росіянина Симутенкова. Але робити з нього висновок про автоматичну незаконність будь-яких правил щодо складу команди – некоректно.

Європейське спортивне право давно виходить із того, що правила у спорті повинні оцінюватися комплексно — з урахуванням їхньої мети, пропорційності та специфіки виду спорту. Саме тому твердження про нібито «очевидну незаконність» чинного українського ліміту є значним спрощенням складного юридичного питання.

Крім того, така аргументація не враховує й загального нормативного контексту функціонування міжнародного футболу.

Позиція окремих клубів ґрунтується на вибірковому застосуванні окремих елементів права Європейського Союзу без урахування загального нормативного контексту функціонування міжнародного футболу.

Регламент ФІФА щодо статусу і трансферу футболістів (RSTP) сам визнає існування спеціального правового режиму для держав-членів Європейського Союзу та Європейської економічної зони, сформованого під впливом права ЄС і практики Суду Європейського Союзу. Саме тому низка його положень прямо містить спеціальні правила або винятки, що застосовуються лише «within the territory of the EU/EEA».

Найбільш показовим прикладом є стаття 19 RSTP щодо міжнародних трансферів неповнолітніх футболістів. Загальне правило ФІФА забороняє міжнародні трансфери неповнолітніх, однак для клубів держав ЄС та ЄЕЗ встановлено спеціальний виняток, який дозволяє переходи футболістів віком від 16 до 18 років між такими країнами за умови дотримання визначених гарантій. Цей виняток запроваджений саме з урахуванням вимог права Європейського Союзу щодо свободи пересування працівників і не поширюється на Україну.

Це не єдиний приклад. І в інших положеннях RSTP ФІФА використовує формулювання «within the territory of the EU/EEA», тим самим визнаючи існування окремого правового режиму для клубів держав-членів ЄС та ЄЕЗ.

Отже, сама ФІФА виходить із того, що право Європейського Союзу створює спеціальний режим регулювання футбольних правовідносин, який не має універсального характеру і не поширюється автоматично на всі національні асоціації. Українські клуби не користуються повним комплексом спеціальних прав, винятків і механізмів, які RSTP передбачає для клубів держав ЄС та ЄЕЗ саме на виконання вимог права Європейського Союзу.

За таких обставин юридично необґрунтованим є вибіркове застосування до України лише окремих положень права Європейського Союзу або окремих рішень Суду ЄС без одночасного застосування всього спеціального правового режиму, який право ЄС та регламенти ФІФА встановлюють для держав-членів ЄС та ЄЕЗ. Такий підхід суперечив би принципу системного тлумачення права та створював би очевидну асиметрію: українські клуби були б зобов’язані дотримуватися окремих обмежень, характерних для права ЄС, але водночас були б позбавлені тих прав і винятків, які це ж право та регламенти ФІФА надають клубам держав-членів Європейського Союзу.

Більше того, навіть після справи Симутенкова професійний футбол у країнах Європейського Союзу не відмовився від будь-якого регулювання складу команд. Наприклад, в Іспанії й сьогодні існують обмеження щодо футболістів, які не є громадянами держав ЄС або ЄЕЗ. Це інша модель, але сам факт її існування свідчить, що європейське право саме по собі не виключає можливості встановлення спортивних правил, якщо вони мають легітимну мету.

Є ще одна обставина, про яку майже не говорять.

Регламент FIFA щодо статусу і трансферу футболістів сам передбачає особливий правовий режим для держав-членів Європейського Союзу та Європейської економічної зони. Це добре видно, наприклад, у правилах щодо міжнародних трансферів неповнолітніх футболістів, де для клубів ЄС та ЄЕЗ існують спеціальні винятки, які не застосовуються до України.

Тобто навіть FIFA визнає: держави ЄС перебувають в окремому правовому режимі, який не можна механічно переносити на інші країни. Саме тому не можна вибірково посилатися лише на окремі положення права Європейського Союзу, ігноруючи всю систему спортивного регулювання та особливості статусу України.

Я поважаю право кожного клубу мати власну юридичну позицію. Але не можна подавати її як беззаперечний факт.

Якби питання було настільки очевидним, як це сьогодні іноді намагаються представити, виникає закономірне запитання: чому впродовж багатьох років, поки за цими правилами проводилися чемпіонати України, здійснювалися трансфери та комплектувалися склади команд, ніхто не ставив питання про їхню нібито очевидну незаконність?

Це питання не про легіонерів. Це питання про майбутнє українського футболу.

Насправді сьогодні ми сперечаємося не про те, чи повинно на полі одночасно перебувати сім чи вісім легіонерів. Ми сперечаємося про те, якою бачимо модель розвитку українського футболу в найближчі десять років.

Чи повинні українські клуби й надалі інвестувати у власні академії?

Чи повинні українські хлопці бачити свій реальний шлях до першої команди?

Чи повинна Україна, яка через війну вже втратила значну частину молодого футбольного покоління, послаблювати один із небагатьох механізмів, що стимулює довіру до власних вихованців?

Для «Динамо» відповідь очевидна.

Ми завжди були й залишаємося відкритими для якісних легіонерів. Історія нашого клубу знає десятки видатних іноземних футболістів, котрі допомагали перемагати в Україні та гідно представляти нашу державу в європейських турнірах.

Тому ця дискусія ніколи не була і не є дискусією «за» чи «проти» легіонерів. Вона про баланс. Про відповідальність.Про майбутнє українського футболу.

Ми не пропонуємо нових обмежень. Ми не виступаємо проти іноземних футболістів. Ми лише вважаємо, що правило, яке багато років сприяло розвитку українських гравців, допомагало клубам інвестувати у власні академії та не заважало їхній конкурентоспроможності на міжнародній арені, не повинно змінюватися без надзвичайно вагомих підстав.

Особливо зараз, коли український футбол переживає найскладніший період у своїй новітній історії. Й коли кожне рішення повинно оцінюватися не лише в ракурсі наступного сезону, а з огляду на те, яким буде український футбол через десять років.

Саме про це, на нашу думку, сьогодні й повинна бути ця дискусія.

Дмитро БРІФ, генеральний директор Футбольного клубу «Динамо» Київ

Читайте також: Гравець на проблемну позицію? Динамо зробило пропозицію щодо трансферу легіонера