Люди говорили, що ми божевільні: пара з Аргентини подолала півсвіту заради Шахтаря

Автор: Ірина Козюпа

Пабло Профетто, його дівчина Габріела і їх диво-машина перетнули океан і проїхали половину Європи, щоб потрапити на матч Шахтаря. Пабло вже вісім років вболіває за гірників.

Аргентинець розповів FootballHub про свою неймовірну мандрівку і любов до Шахтаря.

Привіт! Я – Пабло. Як справи? – аргентинець виходить з авто і обіймає. – Порізав руку склом. Мені наклали кілька швів, але нічого серйозного. Скоро все затягнеться.

Оператор попереджає, щоб аргентинці зачинили вікна в авто і забрали із собою всі документи, гроші і телефони.

В Аргентині ми б забрали всі речі з авто. А в Україні безпечно, – посміхається Пабло. – Нам тут дуже подобається. Люди дивуються, коли бачать наш автомобіль, а потім посміхаються, махають руками і роблять фотографії. Розпитують нашу історію.

Ми сідаємо на лавочку і аргентинець згадує, як став вболівальником Шахтаря.

Все почалося з PlayStation у 2010 році. У той час ми ще не були разом з Габріелою. Ми з друзями часто грали відеоігри. Я завжди обирав одні і ті самі команди. Одного разу я вирішив спробувати щось нове. І мій вибір припав на Шахтар. Я почав грати і просто закохався у цю команду.

Кожен, хто бачить, як я граю, може гарно посміятися. Я завжди говорю під час гри. А ще я дав нікнейми всім гравцям.

У 2011 році я придбав цю машину. Мій Сітроен був синім. Я сказав, що хочу перефарбувати його в інший колір, бо мені не дуже подобається синій. Я подумав, що можу повеселити своїх друзів і пофарбувати авто у кольори команди, за яку я граю у відеоіграх. Коли я показав їм свою оновлену машину, то вони сміялися до сліз.

Один друг сказав: «Можливо одного дня тобі вдасться привезти її в Україну, зустрітися з командою і побувати на матчі Шахтаря». Це був дуже важливий момент. Мої стосунки з командою поділилися на два періоди – до і після. Це вже більше не була просто гра. Я поставив собі мету. Чому б і ні?

Кожному, хто підходив до машини і робив фото я говорив, що повезу її в Україну. Мені відповідали: «Ні, ти цього не зробиш». Я відповідав: «Так, я зроблю це».

Я почав дивитися матчі Шахтаря. Моя любов до команди росла і росла. Всі знали про моє захоплення гірниками. Коли ми вигравали, то мене вітали. Або підколювали, що наступного разу ви програєте. Після поразок теж наді мною жартували.

У 2014 році я почав зустрічатися з Габріелою. Ми однолітки і навчалися в одній школі. Я люблю її з 8-річного віку, але ми стали парою, коли вже подорослішали. Зараз нам по 32 роки. Габріела завжди хотіла подорожувати світом. Ми об’єднали обидві наші мрії.

У 2016 році трапилася важлива для нас подія. Шахтар підписав аргентинця Густаво Бланко-Лещука. Він з того самого міста, що і ми – Мендоси. Я почав записувати відео для футболіста: «Густаво привіт! Я Пабло і хочу розповісти тобі історію свого знайомства з Шахтарем». Але мені бракувало сміливості відіслати це відео.

Одного дня Габріела зустріла найкращого друга Густаво і все йому розповіла. Бланко-Лещук приходив до нас на вечерю. Він подарував мені свою футболку. Густаво сказав: «Коли ви приїдете в Україну, двері мого будинку відкриті для вас». Ми вже побували у нього в гостях. Він справді відкрив для нас двері свого дому.

Густаво сказав, що піде з Шахтаря в оренду (футболіст перейшов у Малагу). Він попередив, що не знає, коли це може трапитися, але запевнив, що його батько нам допоможе. Ми хотіли застати Бланко-Лещука у Києві, тому ми пришвидшили свою подорож. Хорватію, Сербію, Румунію і частину України ми проїхали за 4 чи 5 днів. Ми намагались їхати дуже швидко, але в Україні це було доволі складно через погані дороги. Одного дня ми проїхали 200 кілометрів за 13 годин.

Біля міста Тетіїв (Київська область) ми заблукали. Я намагався розпитати місцевих, але вони не говорили англійською. Єдине, що я міг сказати – це Тетіїв. Мені відповіли, що туди ще далеко їхати. Але ми таки дісталися Києва.

Найбільше я хочу зустріти Тараса Степаненка. Я називаю його Stepy.

Я пишу казки для дітей і дорослих. У 2015 році році я опублікував книгу. Друг запитав мене, як я збираюся її назвати. Я відповів, що не знаю. І тоді друг сказав: «Я знаю, як ти її назвеш – STEPY». Я передав Тарасу книжку через Густаво Бланко-Лещука. 

Мені подобається як Тарас грає і як він з новачка перетворився на одного з лідерів команди. Гравець його позиції іноді має бути грубий. Але в житті він приємний хлопець. Це видно навіть по його фото у соціальних мережах. Він там завжди з дружиною і своїми синами.

В Аргентині не завжди вдається подивитися ігри гірників у чемпіонаті України через поганий інтернет. Наприклад, з 5 матчів я можу подивитися 1-2. Матчі Ліги чемпіонів показують по ТБ. Спортивне телебачення Аргентини знає про нас. Журналісти попросили вислати наші фото. Після матчу Шахтаря з Манчестер Сіті я сказав, що маю вислати їм наші знімки. Ведучі сміялися, що двоє аргентинців збираються їхати в Україну, бо вболівають за Шахтар. Вони не могли в це повірити.

Нам пощастило побувати на матчі Динамо – Шахтар. Ми дуже хотіли піти у фан-сектор гірників, але не змогли купити туди квитки, тому сиділи на звичайній трибуні разом з вболівальниками обидвох команд. В Аргентині таке неможливо. Фанати повбивали б один одного.

Габі більше засмутилася через поразку Шахтаря, ніж я. Вона хотіла побачити перемогу команди. Я був просто щасливий бути на стадіоні. Нічого страшного. Виграємо наступний матч.

На виході зі стадіону багато фанатів впізнали нас. Вболівальники киян просто таки душили в обіймах і кричали «ДИ-НА-МО»! Тоді з’явився фанат Шахтаря, який почав співати гімн клубу. Потім ми фотографувалися біля нашої машини і весело провели час. Він ніяк не міг повірити, що це авто прибуло в Україну з Аргентини.

За весь час нашої подорожі у нас була тільки одна проблема з машиною. Але ми дуже швидко її вирішили. В Італії ми знайшли клуб Сітроен. Звідки нам передали потрібну деталь, а двоє аргентинців допомогли полагодити авто. І ми знову вирушили в дорогу.

Транспортування машини через океан – це дуже стресова справа. Ми вирішили переправити авто з Чилі, бо це ближче до нашого рідного міста, ніж Буенос-Айрес. Нам довелося виробили дуже багато документів. А найцікавіше, що ніхто точно не міг сказати, скільки це буде коштувати. За 15 днів до нашого вильоту мені зателефонував друг, який допомагав з авто, і запитав: «Ти сидиш чи стоїш зараз?» Я відповів: «О Боже, просто скажи!»

Ціна за транспортування машини в Європу і назад коштувала вдвічі дорожче, ніж ми очікували. 4500 доларів! Мама мія! Це були практично всі кошти, які ми назбирали для подорожі. І в нас залишилось зовсім небагато часу, щоб зібрати гроші. Ми дуже засмутилися, але нам вдалося знайти спонсорів в Аргентині, які нам допомогли.

Машину з Чилі переправили до Валенсії. А ми з Габі літаком полетіли до Барселони. Ми зустріли свою машину через 25 днів після свого прильоту. На цей час ми подолали десь 15 тисяч кілометрів на нашому авто.

Ми поділили нашу подорож на дві частини. Вирішили, що маємо дістатися України, щоб там не було. Потім ми хочемо вирушити в Китай. Але поки ми не знаємо, яким маршрутом туди дістатися. І продовжуємо пошуки спонсорів.  

За три місяці нашої подорожі Європою ми витратити тільки 1200 євро. Люди безкоштовно надавали нам житло і харчування.

Ми дали один одному обіцянку, що вирушаємо у подорож, щоб веселитися. Якщо ми не отримуємо від цього радості, то значить ми робимо щось не так і зупиняємо нашу мандрівку. Адже проблема не в оточені чи інших людях, а в нас самих. У випадку стресу, ми просто відпочиваємо чи йдемо гуляти у парк. Коли не зациклюєшся на проблемі, то вона якось вирішується. Чи з’являється хтось, хто допомагає. Одного разу ми знайшли 50 євро.

Габі – вчителька фізкультури, а я працюю у державному управлінні. Ми не багато заробляємо. Але ми дуже хотіли здійснити нашу мрію. Все вдалося завдяки допомозі людей. Хтось допомагав грошима, хтось контактами чи просто підтримкою.

Багато людей сказали, що ми божевільні, – сміється Габі. – І наші сім’ї також.

Я єдина дитина в сім’ї, – продовжує Пабло. – Я мав підготувати свою маму. З 2011 року я говорив їй, що поїду зі своєю машиною в Європу. Вона відповідала: «Ні, ти цього не зробиш». Я продовжував наполягати. Тоді мама жартома питала чи я візьму її з собою.

Коли в мене з’явилася Габріела, то її вітали вдома, як янгола. Мама сподівалася, що дівчина втримає мене вдома. Але Габі сказала, що ми збираємось подорожувати разом. Мама була розчарована. Але зараз батьки щасливі. У нас все добре і ми зустріли багато хороших людей.

Бланко-Лещук організував футбольний матч для друзів, коли був у Мендосі. Він запросив нас. Я сказав, що Габріела прокине м’яч між ніг комусь з гравців. Густаво сміявся, що це буде якийсь дурень. Він був першим. Всі дуже сміялися. Але Бланко-Лещук добре зіграв. Забив 3 чи 4 голи. Я у футбол граю дуже погано. Я забив 0 м’ячів.

Тоді в мене ще не було футболки Шахтаря. Але я мав помаранчеву футболку. Габі допомогла пофарбувати її в чорне. Я зробив смужки, напис Степаненко і №6.

Футбол в Аргентині – це навіть більше, ніж релігія. Люди живуть у кризі, яка всіх розділяє. Кожен хоче до чогось належати. Коли ти відчуваєш свою приналежність до чогось, то готовий захищати це до кінця. Фанати сприймають матчі надто серйозно. Після поразок вболівальники можуть впасти в депресію. Не хочуть ходити на роботу, бо там їх можуть принижувати. Дехто навіть вчиняє самогубство.

В Україні люди люблять футбол, але без аргентинського фанатизму. Я сидів на трибуні поруч з вболівальниками киян, які говорили що Динамо – чемпіон. І це єдина річ, яку вони мені заподіяли, – сміється. – В Аргентині це може бути небезпечно. Ти не можеш у футболці Рівера сидіти біля вболівальників Боки, якщо не хочеш мати проблем.

Українці та аргентинці мають багато спільного. Ми також дуже гостинна нація і готові допомагати іноземцям. Навіть песо і гривні мають майже однакову вартість.

Аргентина – дуже красива. У нас є джунглі, тропіки, гори, де можна замерзнути до смерті. Ми не любимо холоду, тому дуже не хотіли бути в Україні взимку. Ще один великий плюс нашої подорожі – ми два роки не будемо бачити зими.

У Києві ми почуваємося, як вдома. Нам дуже комфортно.

Мені подобається Ліонель Мессі. Багато людей порівнюють його з Марадоною чи Кріштіану Роналду. Я такого не роблю. Я просто насолоджуюся його грою. Він чудовий гравець. Але не кожен гарний футболіст є лідером. Можливо, проблема в команді. А може в самих аргентинцях, які завжди хочуть бути найкращими. Але ми не найкращі. Це треба прийняти. В Аргентині більше критикують Мессі, ніж захоплюються його грою. Є люди які підтримують Барселону, є ті, хто вболіває за Реал Мадрид. Один мій друг – фанат шотландського Рейнджерса, а інший пітерського Зеніта. Але більшість аргентинців люблять місцеві клуби.

Головне, щоб гравці отримували насолоду від матчу. Роналдіньйо завжди грав з посмішкою на обличчі.

Фонсека і Луческу – різні наставники. Не хотів би їх порівнювати. Я полюбив команду Містера. У Фонсеки є свій стиль, але в якійсь мірі команда зберегла дух та ідеї Луческу. Це добре, бо команда зберігає ідентичність.

Через кілька днів після нашої зустрічі Шахтар проводив відкрите тренування перед Ворсклою. FootballHub з’язався з клубом і розповів про аргентинців. Гірники запросили Пабло і Габі на тренування, а також подарували їм квитки на стадіон Металіст на матч проти Ворскли.

Бути тут – це мрія для нас. Але мрія збулася неповністю – Шахтар має виграти Лігу Чемпіонів! Якщо така машина змогла доїхати з Аргентини, 30 000 км, Шахтар точно має виграти цей трофей.  І тоді гравці зможуть їхати на цій машині, тримаючи кубок. Це точно станеться! Я впевнений!

Далі аргентинці хочуть поїхати в Китай, а у грудні повернутися додому. Наступного року пара планує зіграти весілля. Ми своє запрошення на святкування вже отримали. Тепер треба думати, як дістатися до Аргентини…