Олексій Шлякотін. Із учнів Динамо у тренери в Китаї

Автор Дарія Яструб

Це – неймовірна історія. Вихованець Динамо Олексій Шлякотін розповів про свою божевільну кар’єру. Зараз він грає та тренує в Гонконгу. Читай про конкуренцію в команді, батьківщину Кріштіану Роналду та китайський футбол.

Я добре пам’ятаю, коли мені було 10 років, і ми разом з Динамо поїхали на мій перший закордонний турнір до Італії. Ми їхали автобусом три дні проїздом через Австрію та Угорщину. Це на мене справило сильне враження. Відтоді я завжди знав, що житиму і гратиму за кордоном. Тому завжди був налаштований на виїзд в Європу. Щоправда, зараз я в Азії.

Я не жалкую, що не закріпився в Динамо. Якби закріпився, то не був би зараз тут. До того ж часи були інші. Зараз трохи інша ситуація. Коли був мій випуск, грав Шовковський, там без конкуренції. Після Шовковського – Рева, Луценко, Богуш, Мусін, Рибка, Рома Загладько, Денис Бойко. Із мого року Кичак, Махновський. Всі хлопці грають на професійному рівні. Тоді ж це була одна структура, один клуб. Шовковський грав за першу команду, у другу спускали Реву чи Луценка, ще Богуш був. У третій команді грали Бойко або Загладько. Тобто конкуренція була шалена і достатньо складно було закріпитися в основній команді.

Мені дуже пощастило, адже в польській Короні в мене був сильний тренер воротарів – Мацей Щенсний – батько Войцеха Щенсного, який зараз грає в Ювентусі. Він – легенда польського футболу, чудовий спеціаліст, психолог. Він створив таку атмосферу, що навіть третій воротар був готовий вийти у старті. Уже й не кажу про першого і другого.

Я підписав з Уніау Мадейра контракт на 2 роки. За тиждень до старту чемпіонату, після зборів, мені подзвонив спортивний директор і повідомив, що вони не можуть мене заявити. Тоді ще тільки починалася вся історія з Росією: не було зрозуміло, що відбувається. Якийсь орган не дає дозвіл на роботу. Іноземець мав отримати дозвіл на роботу, щоб грати в Португалії. Це клуб із острова Мадейра. Навіть не сама Португалія. Це окремий регіон, туди треба добиратися літаком. Це ближче до Марокко, ніж до Португалії. І там відповідно свої управлінські структури, які ухвалюють рішення. При чому в мене у команді із 25 футболістів було півтора португальця. Були і з Мозамбіку, Сальвадору, Бразилії, Болівії.

І спортивний директор сказав, що через твій український паспорт ми не можемо тебе заявити. Спробуємо вирішити цю проблемо, але це складно. Я чекав деякий час, а потім вирішив, що немає сенсу просто сидіти і чекати, тільки тренуватися і отримувати зарплату.

І ми прийняли рішення розірвати контракт.

Мадейра – місце народження Кріштіану Роналду. Навіть на футболках як титульний спонсор у нас був Музей Кріштіану Роналду. І наскільки мені відомо, його агент був одним із спонсорів команди. Там і пам’ятник Кріштіану є! Загалом на острові все кричить про те, що Кріштіану наш!

Було декілька варіантів, але я прийняв рішення повернутися в Україну. Тоді мені такий варіант здався правильним. Не хочу говорити про команду. Я підписав контракт, але жодної зарплати я не отримав. Був там з грудня по березень. Я приїхав в Київ і подумав, що треба кардинально змінювати своє життя. Адже для мене важливо мати перспективу.

У мене було декілька критеріїв. Перше: країна, де воротар-легіонер може грати. Українці – всюди легіонери, ми ж не Євросоюз. До того ж рідко беруть воротарів-легіонерів. Наприклад, знаю, що донедавна в Арабських Еміратах воротар-легіонер просто за законом не може грати.

Друге: рівень життя. Я хотів бачити якісь життєві перспективи. Третє: непогана зарплатня.

І все якось зійшлось на Гонконгу. Я купив квиток в один бік, зібрав сумку і приїхав сюди.

Я проаналізував всі свої переходи, всі свої контракти, і побачив, що я все вибирав сам.  Я завжди сам говорив з президентами. Я подумав, що не треба нікого чекати. Не маючи жодних пропозицій, не знаючи жодної людини, я зібрав валізу і приїхав сюди, в Гонконг!

Китайський футбол – дуже дивний! Найкоротше тренування тут півтори години, це передігрова. Півтори години – це ніби розминка. Поки тренеру не набридне. Дуже вразили місцеві футболісти. Вони не можуть не вражати.

Мій клуб, Гонконг Рейнджерс, мабуть найспецифічніший клуб у всьому чемпіонаті. Це клуб однієї людини. Президента клубу я називаю Кварц. Віталій Володимирович Кварцяний. Вони як два брати. У Віталія Володимировича є брат-близнюк у Гонконгу. Вони зовнішньо схожі, за ходою, за манерою, за зростом. Також за ексцентричностю, прийняттям рішень, характером.

Я тут вже два з половиною роки. У нас із ним чудові стосунки. Я вже не дивуюся нічому. Була така ситуація. Передсезонка. Приїжджає нападник з Іспанії. Зріст: 2.02. Щойно я підписав контракт, у мене в команді найвищий гравець на полі був 1.75, центральний захисник. Будь-який стандарт – це як пенальті в наші ворота. Приїжджає нападник, 2 метри зросту. Хороший нападник. Протягом передсезонної підготовки назабивав багато м’ячів. І наш президент, Кварц (його насправді Філіп звати) всім розказує, що ми знайшли кращого бомбардира чемпіонату. Зараз ми його підготуємо і продамо кудись за великі гроші. Усю передсезонну підготовку, півтора місяця, у Філіпа захват з приводу цього футболіста. Перший матч. І цей нападник програв дві чи три верхові дуелі центральному захиснику. Рахунок 0:0. Перерва. Заходить Філіп і каже: Ось квиток тобі і твоїй дружині. Контракт розірваний. Ти мені більше не потрібен!

Усі шоковані. Тренер підходить і питає, як так взагалі. А Філіп каже, що я його купив, щоб він мені другий поверх знімав, а він цього не робить: “Навіщо він мені потрібен?!” Ось так хлопець поїхав, зіграв за нас один тайм.

Маю зріст 1.97.  Я звик до свого зросту. Ну, звичайно, підвищена увага, особливо серед дітей. Діти просто не уявляють, що люди можуть бути настільки високими.

Всі грають у футбол. Дуже багато майданчиків, стадіонів. Вони забиті із 6 ранку до опівночі. У футбол грають із 5 до 75 років. Я – частина футбольної спільноти. Я подивився, на якому все це рівні. Я чітко побачив для себе нішу на ринку. Я побачив, що можна зробити проект, який відрізнятиметься від інших, зможе стати чимось новим.

Крім того, футбольна кар’єра колись закінчиться. Я сподіваюся, що в мене є ще 10 років. А що далі?

От я й заснував у Гонконгу власну школу A&S. Це дуже цікаво, це розвиває, тому що я все роблю сам, починаючи від сайту, логотипа, інстаграм, від набору дітей. Я стикаюсь з такими проблемами, з якими раніше не зустрічався. Наприклад, відкриття фірми, банківського рахунку. З українським паспортом це важко! Ми тут в усіх мовжливих чорних списках перебуваємо.

Я починав сам. Ясна річ, що на початку у тебе немає там 300 дітей. Я все по піщинках збирав. Тим більше ти на ринку ще новачок, ніхто не знає про існування твоєї школи. Зараз більшу частину роботи виконую сам. Тому що для мене важлива не кількість, а якість! Хочеться, щоб було так, як я бачу!

Звичайно, зараз у мене є інші тренери, які мені допомагають. Я просто фізично не можу справлятися з усім.

У школі два напрямки: командні та індивідуальні заняття. Команд три: U-14, U-12, U-10. Приблизно 60 дітей. Окрім цього, у мене ще є приватні тренування. Там приблизно 40-50 людей. У школі займаються й дівчата. Вони найорганізованіші, намагаються допомогти з першої секунди і докладають максимум зусиль на тренуваннях та у матчах. 

У Гонконгу говорять на кантонісі, а в материковому Китаї – на мандарині. Це дві абсолютно різні мови. Я планую вчити мандарин, тому що китайський знати треба. 

Мій найулюбленіший воротар – це Буффон. І в плані воротарської майстерності, і в плані масштабу особистості. Я думаю, що це як не кращий, то один із найкращих в історії. Завжди подобався Ван дер Сар, Де Геа, Ян Облак. 

Мені здається, що не треба забувати, як ми всі з’явилися у футболі. Це наша улюблена гра. Перш за все, на полі ми думали, як вирішити завдання, які перед нами ставив тренерський штаб. І отримували задоволення. Не треба забувати, як ми всі з’явилися у футболі. Ніхто не думав про контракти, гроші, турнірні таблиці. Всі дивилися футбол по телевізору і мріяли одного разу там опинитися. Футбольне життя дуже коротке, треба насолоджуватися.