Lo-Liga. Валерій Ананьев

Олександра Лобода зустрілася з воїном і блогером Валерієм Ананьєвим, щоб поговорити про футбол, спорт і життя у програмі #Lo-Liga.

Далі пряма мова

Річ у тім, що в зоні АТО теж треба відпочивати, чимось займатися таким, що пов’язує тебе з цивільним життям, щоб якось розслібляти психіку. Бо інакше можна з глузду з’їхати. Ми там постійно то у футбол грали, то просто качалися гирями, залізками, акумуляторами від танків.

Я у футбол грав класу до 10-го. В АТО не дуже бігав, мені більше до вподоби важка атлетика, таке.

Мій товариш, волонтер, співпрацював із Зозулею, тож я знаю, що Роман дуже багато допомагав.

Щодо Ракицького: успіхів тобі, Ракицький. Знайди своє щастя в рашці. Я ніяк до таких людей не ставлюсь. Просто ніяк. У нас багато артистів виступають в Росії. Багатьох це обурує. А я не розумію, чому люди обурються. Мені все одно. Для мене це очевидні речі. Тому що вони (артисти – ред.) сприймають людей не як людей. Для них – це гроші, це аудиторія, це потенційні клієнти. В Україні 40 мільйонів, там 140 млн. Вони намагаються всидіти на двох стільцях.

Класу до 6-7-го я дуже хворів футболом. Потім навіть не знаю чому, але футбол відійшов на другий план. Я захопився боксом, і мені це ще дужче сподобалося. Я прокидався серед ночі, мені снилися якісь комбінації, рухався різко. Я дуже мріяв і конкурував зі своїми друзями, які теж займалися. Я хотів бути краще за них. Якщо вони ходили по три рази на тиждень, я почав ходити щодня. Але все це закінчилося дуже сумно.

Я мріяв потрапити на змагання, і мене відправляли. Але треба було заплатити за розряд. Назвали мені тоді суму, здається, 700 гривень, а це був десь 2007/08 рік, 700 гривень це була досить велика сума. І тоді мій дитячий наївний світ він просто розвалився. Більше я в тому залі не з’являвся. Мені було дуже образливо. Я не кинув, пішов в інший зал і просто там займався. І більше ні про які змагання у мене амбіцій в принципі не було, я просто любив бокс. І так сталося, що я ніколи в житті не був ні на яких змаганнях, на офіційних.

Як пішов в армію? Комплекси, комплекси. Це було моє рішення. У мене в уяві армія, не просто армія, а ПДВ, була чимось таким мужнім, фундаментальним. Ходитиму в тельняшці, всі мене поважатимуть. З цієї причини років з 14-15 я мріяв піти в армію.

2014 рік – це був рік суцільного екшену. І часу замислитися над якимись речами не було взагалі. І страху за увесь 2014 рік, час ведення активних дій, я не відчував жодного дня. А от після березня 15 року, коли війна стала більш статичною, настав час міркувань, аналізу. Дуже багато моїх знайомих у 15 році поцінчили з собою, і я почав думати про дуже багато речей. Коли я приїхав у першу ротацію з війни (наша частина втратила найбільше людей і техніки, у нас не було чим воювати взагалі), перші два тижні я відбігав на оцих рефлексах, а потім емоції почали вщухати і я почав згадувати все, що було. Я серед ночі прокидався увесь в поту, у мене з’явилися панічні атаки.

Чи було бажання кудись втекти? Ні, на фронті всім подобається. Я гарантую, що 95 відсотків людей, які перебувають на фронті, їм це подобається. Тих, хто звільнився, всіх не влаштовує армія. В плані побуту, менталітету внутрішнього. Армія краще одягнена, з’явилося нове озброєння – так, все це класно. Навіть зарплатня піднялася, думаю, зараз до 20 тисяч гривень, точно не знаю. А проте всі мої знайомі офіцери позвільнялися. Через менталітет. Бо ніхто не дозволить поводитися з собою, як із собакою.

Я настільки живим, як у 2014 році, себе ніколи не відчував. Коли ти, як мінімум, твориш історію. У мене було відчуття абсолютного спокою. Якось у червні 2014-го я спав в Уралі, і ба-бах – вилажу з машини, одягаю бронежилет, взуваю кеди і йду до блок-посту. А там нікого немає, а воно прилітає – ба-бах. І перша думка, що всіх зарізали. А потім думаю, так, стоп, що за брєд? Думаю, мабуть в окопі сидять. Я туди – справді. Кажу, вилазьте, а то зараз підійде ворожа піхота, і гранатою вас… А-ну, по позиціях всі, щоб ми не сварилися.

Мені треба було упорядкувати свій досвід, враження. Тому і народилася книга. Там є QR-code з фото і відео з боїв і фронту. Людина читає про бій від особи головного героя, переходить по коду і бачить, що це справді відбувалося. У книзі 120 файлів і 83 відео. Це, думаю, дозволить проникнутися атмосферою і відчути все дуже реально.

Спорт дисциплінує, бо режим у спорті дуже важливий. І в армії, і в житті це дуже допомагає і виховує. Що мені подобається в десантних військах, якщо конфлікт між двома хлопцями, він завжди залишався тільки між ними. Ніхто інший не впрягався. Це виховує відповідальність за свої слова. Ти розумієш, що  у тебе немає ніякого захисту за спиною. Крадіжок не було у нас.

Я яскраво пам’ятаю фінал ЧС, коли Франція грала з Італією. Зідан тоді вдарив головою Матерацці, і я думав, ой, ці італійці, поганці, як вони сміли виграти у французів, у Зідана! Мені Зідан навіть наснився був.

Я планую зайнятися єдиноборствами з грудня цього року, так, позаймаюсь, щоб на вулиці понти ганять. Я в Інстаграм пороблю фотки.